ЗУСТРІЛИСЯ ЧЕРЕЗ СТОЛІТТЯ…

 

Це фатальне твердження спробувала порушити засновниця Старобілоуського історичного комплексу, краєзнавець Олена Малишко-Березовська, розпочавши пошуки нащадків великої родини.

А поштовхом став випадок. Два роки тому пані Олена відпочивала з сім’єю в селі на Хмельниччині і зайшла до місцевої бібліотеки взяти книги для читання. Несподівано її увагу привернуло репринтне видання 1930 року — збірник спогадів емігрантів Росії. Серед цих мемуарів знайшла статтю Миколи Могилянського «З пережитого в Україні 1918 р.». Прізвище автора видалось Олені Євгенівні знайомим, озвученим іще в дитинстві. Але справжнім потрясінням виявилася сама стаття — в ній достеменно описувалося вбивство 95-літнього поміщика Григорія Дзвонкевича та його сина Михайла, яке сталося в ніч із 27 на 28 лютого 1918 р. на хуторі Погорілки поблизу Чернігова. Автор статті підкреслює, що це був його двоюрідний дід. А за сімейними переказами Олена знала Григорія Дзвонкевича як патріарха свого роду по материнській лінії. Коло зімкнулося — Дзвонкевичі, Могилянські й Березовські виявилися ріднею. Окрилена першим успіхом, Олена Євгенівна продовжила пошуки в «Родословній книзі Чернігівського дворянства» графа Милорадовича й там дізналася про інших спільних родичів: це рідна бабуся Миколи Михайловича Анастасія (в дівоцтві Дзвонкевич), її донька Марія Миколаївна, яка стала дружиною дійсного статського радника Михайла Руссобтовського-Могилянського. В Чернігові у них народилося шестеро дітей, та найбільш відомі в історії України брати Микола і Михайло.

Старший брат — Микола Могилянський (1871-1933) народився і навчався в Чернігові, далі — в Санкт-Петербурзькому університеті, в Парижі. Був професором-антропологом Академії наук Росії. Нагороджений орденом Почесного Легіону. З 1917 року в час революційних подій повертається в Україну і в 1918-му працює в Уряді гетьмана Скоропадського, в Раді Міністрів. Згодом емігрує за кордон — у Париж, Прагу, де і проводить останні роки свого життя в забутті й ностальгії за Батьківщиною.

Молодший брат Миколи Могилянського Михайло (1873-1942) мав іще драматичнішу долю, зазнавши й визнання, й репресій на своїй рідній землі. Мих. Мих., як його ласкаво називали друзі, також займався громадською та літературною діяльністю: писав статті до «Нового енциклопедичного словника» Брокгауза і Ефрона, очолював комісію для складання Біографічного словника Української академії наук, був чудовим перекладачем. Письменницький доробок Михайла Могилянського — поетичні, драматичні та прозові твори російською мовою, а під впливом М. Коцюбинського починає писати з 1912 року українською мовою в жанрі малої прози. Його новели та оповідання — «Стріл», «Наречена», «Недоля», «З темних джерел життя» — позначені витонченим психологізмом і новим баченням реальності.

На жаль, сталінські репресії, які розпочалися в кінці 20-х років, не оминули Михайла Михайловича та його родину. Йому було заборонено друкуватися, його звільнено з усіх посад із тавром українського буржуазного націоналіста, яке означало «ворог народу» і стало фатальним не лише для нього, а і для всієї сім’ї.

Доля братів Могилянських, їх величні постаті вразили Олену Березовську. І вона занурюється у світове павутиння інформації, аби знайти ще якісь відомості про них та їхніх нащадків. Проте популярні сайти Інтернету нічим суттєвим не задовольнили, й дослідниця звертається до своєї московської подруги та родички, незмінної учасниці Старобілоуських історичних читань Юлії Забелло, яка працює адміністратором світового сайту з пошуку родинних зв’язків — «Всеросійського Генеалогічного Древа». З її допомогою вдалося знайти малесенький рядок оголошення «Шукаю будь-які відомості про родину Могилянських», зворотна адреса: Санкт-Петербург.

— Мені пощастило, — радо розповідає пані Олена, — відгукнулася Ганна Маковецька, професійний музикант, рідна праправнучка Миколи Могилянського, старшого з братів. У листуванні з нею я переконалась у нашій спорідненості, та ще й із подивом дізналася, що Аня вже була три роки тому в Чернігові, розшукуючи родичів, але так ні з ким і не зустрілася, хоч у 2010 році вже розпочав діяльність наш музей-садиба Березовського, — з гіркотою згадує Олена.

Тож спочатку зустріч обох представниць шляхетного роду відбулась у Північній Пальмірі, як колись називали місто Петра й куди на початку літа прибула на гостину Олена Малишко для участі в роботі наукової конференції, присвяченої 200-літтю Вітчизняної війни 1812 року.

У відповідь на теплий петербурзький прийом пані Олена запрошує пані Ганну Маковецьку в Україну. Але та готує ще один приємний сюрприз — знайомить Олену з рідним онуком Михайла Михайловича Могилянського, сином його молодшої доньки Ірини Олександром Матвійовичем Саф’яном, професором і доктором технічних наук, який проживає нині у Дніпропетровську. Звісно ж, відвідати Чернігів разом із Ганною було запрошено й пана Олександра та його дружину Наталію. Та на цьому пошукова епопея не спинилась, а почала стрімко набирати фантастичних обертів. Ганна Маковецька, а за нею і Олена Березовська дізнаються: в Канаді проживають іще одні їхні родичі, дві пра­внучки Михайла Могилянського і рідні внучки його старшої доньки, відомої української поетеси 20-30-х років Ладі (Лідії) Могилянської.

Її віршами захоплювався навіть Максим Горький, називаючи їх досконалими:

Ось і осінь… Стук

копит бадьорий…

Марить сад

шипшиновим кущем…

Ми скарбницю літа

тільки вчора

Відмикали золотим

ключем.

Ладя (Лідія) Могилянська (1899-1937) народилась у Чернігові й навчалась у гімназії. Під впливом батька з дитинства писала вірші. В 1919 році в чернігівському журналі «Просвещение» з’являється її поетична добірка, сповнена тонких почуттів і гуманізму. Вірші Ладі Могилянської набувають у Чернігові популярності, особливо серед молоді, їх читають на «літературних середах» у художника Жука, де слухачами були яскраві молоді поети Марко Вороний, Павло Тичина, Микола Бардін, Ігор Юрков і рідний брат поетеси Дмитро Тась. Її твори публікують уже і в центральних журналах, а сама Ладя також займається науковим збором етнографічних матеріалів для музейної колекції. Та невдовзі так званий процес ліберальної «українізації» закінчується, і Ладя, як і її батько та мільйони представників української інтелігенції, потрапляє під жорна більшовицького режиму, що вже відкрито продовжив свої репресії з кінця 20-х років.

У 1929-му її арештовують за причетність до контрреволюційної організації дворянства, яка нібито діяла в Чернігові з 1928 року. Пригадую, як на початку 90-х я з чернігівським журналістом і дослідником творчості Л. Могилянської Владиславом Савенком побувала в гостях у старенької жительки Лісковиці Марії Федорівни Вербицької, котра розповіла нам про цю так звану «чернігівську справу», за якою безневинно було заслано на Біломорканал 170 людей, у тому числі і її з Ладею. Там вони й подружилися.

Після звільнення поетесу навіть приймають у Спілку письменників, та 1936-го арештовують знову і у 1937 році разом із чоловіком розстрілюють.

Напередодні, як передчуття, вона написала пророчі вірші:

Коли умирали,

то бачили очі рушниць.

Мов черепа

мертві очі.

А потім лежали…

лежали в траві горілиць,

І вітер рвав струни

холодної ночі…

Тож справжньою сенсацією тут, в Україні, виявилося повідомлення про те, що рід Ладі Могилянської не припинив свого існування — дивом вижила її донька Інна Коновал. Вона вважалася зниклою безвісти в роки Великої Вітчизняної війни. Її, сироту, підлітком було вивезено до Німеччини. Але по закінченні війни, перебуваючи в Чехії, вона благала Бога, щоб не повернутися назад у Радянський Союз, бо знала — може по­вторити долю своєї матері та її брата, поета Дмитра Тася, якого теж розстріляли. На допомогу дівчині, неначе якесь диво, з’явився дідок-чех, котрий назвав її чеським іменем і забрав як свою онуку від радянських конвоїрів. Так Інна опинилася на Заході, згодом переїхала в Канаду.

І ось уже вперше у своєму житті дві симпатичні сестри-канадійки — історик Ірина Єфимова та філолог Ліза Шнайдер — ступають на землю своєї бабусі Ладі і знаменитого прадідуся Михайла Могилянських. Зі сльозами на очах милуються нашими соборами, вулицями старого Чернігова, щиро радіють, забачивши виставку матеріалів про родину Могилянських, що експонується в обласному історичному музеї ім. В. В. Тарновського.

Але найбільші емоції охопили присутніх, коли всі родичі прибули до садиби в село Старий Білоус, і ніби машина часу повернула на сто років назад, де гостювали їхні предки. І так само натхненно звучало старовинне фортепіано, але сьогодні грала свої музичні ілюстрації нинішня господиня садиби, директор музею Олена Березовська, з вишуканістю виконував романси тих часів заслужений артист України Іван Круш, патріотичним настроєм була пронизана композиція пісень. А за гостинним столом із самоваром парував чай, були подані пироги, печиво, джеми за рецептом наших бабусь і прабабусь.

Ми всі відчували тут їхню легку, ангельську присутність.

Надія ГАЛКОВСЬКА,

Чернігівський район

P. S. Автор щиро дякує за надані матеріали для статті відділу краєзнавства Чернігівської обласної бібліотеки ім. В. Г. Короленка.

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить