Родовід: історія одного дому

 

Мене, маленьку, вражали яскраві розповіді про сільське життя і побут поміщиків. В школі, на уроках історії, нам незмінно торочили про експлуататорський клас, такий собі «звір» у людській подобі, що безупинно терзав бідних селян. Вдома ж я чула зовсім інше – з якою повагою ставились до робітників, називаючи старших по імені й по батькові, як дружно жили й працювали, не забуваючи про обідню перерву - на полі, чи у самому будинку, у спеціально відведеному приміщенні – людській. Годували завжди щедро і смачно. А для цього в садибі працювало дві кухарки, які були у великій пошані.

 

Пригадую кумедну історію, пов;язану з такими обідами. Один з польових робітників так захопився смачною трапезою, що відмахнувся від свого малого сина, коли той прибіг сповістити, що мама народжує, - а, мовляв, - як другу народить, тоді й піду. Хлопчик прибіг знову і повідомив, що мама народила й друге немовля. Батько ж – жартівник- на це відповів, що от після третього обов;язково відправлюся додому. Важко повірити, але через деякий час надійшло повідомлення про народження ще одного, третього дитяти. І ось тоді багатодітний татусь, не на жарт перелякавшись, кинув свій обід…

Часто у моєї прабабусі гостювали такі ж, як і вона, статечні дами. Я слухала їхні бесіди про старовину, про рідних і близьких, про те, як відзначали свята, приймали гостей, влаштовували музичні вечори, де з блиском вирізнялась сама господиня Марія Павлівна, адже була музикантом не лише за освітою, а й за покликанням.

Мене завжди дивувало, з якою незмінною лагідністю звертаються одна до одної ці милі старенькі, називаючи подруг по імені не інакше, як «Марусечка», «Олечка», «Зіночка». Ця традиція в нашій сім'ї якось непомітно, сама по собі перейшла до наступних поколінь.

Поміщик «середньої руки» , штабс- капітан у відставці, військовий диригент Павло Григорович Березовський, отримав маєток у селі Старий Білоус у спадок від своєї бабусі Тетяни Федорівни Малахової, у дівоцтві – Силич.

Доля розпорядилася так, що п'ятеро дітей рано лишилися сиротами, і бабуся Малахова вивчила їх, виховала, направила в життя. Тетяна Федорівна, отримавши виховання і освіту ще за часів кріпосного права, була в усьому незаперечним авторитетом для онуків, і навіть кандидатури наречених обирала самостійно.

Так, у 1888 році посватався і невдовзі одружився зі своєю обраницею – дворянкою хутора Погорілки Чернігівського повіту, Ольгою Григорівною Дзвонкевич мій прапрадідусь Павло.Вирішивши по – військовому – нова сім;я – новий дім, Павло Григорович за кілька років закладає поряд з бабусиним будинком, якому на той час було вже понад 100 років, новий, з соснового брусу. Новосілля сім;я Березовських справляла вже з двома маленькими дітьми – моєю прабабусею Марією та її старшим братом Олександром.

Родинне вогнище на два недовгих десятиліття стало для сім'ї раєм на землі. Виросли діти. Саме тут, у своєму маєтку, моя прабабуся Марія познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, дворянином міста Чернігова, службовцем Державного банку, Олександром Микитовичем Стефановим. Тут народилося двоє їхніх дітей – Олег і Алевтина – це моя рідна бабуся.

Та настали чорні дні. У страшний 1918 рік сім'ї довелося під покровои ночі покинути назавжди домівку, рятуючи свої життя.

На той час у Чернігівському повіті орудували банди, які складалися з військових дезертирів, амністованих царських кримінальних злочинців та прилученої до них революційно налаштованої молоді. У деяких селах самі місцеві селяни також збиралися групами і йшли у поміщицькі садиби «відновлювати справедливість» - шляхом насилля й грабунку.

В ніч на 24 лютого 1918 року були по- звірячому вбиті і скалічені у своєму маєтку 95 – літній Григорій Іванович Дзвонкевич – мій прапрапрадідусь т а його старший син 60- літній Михайло. З ними загинули сторож Пуд Васека і кухарка Катерина Єрмоленко.

Ще один близький родич – Григорій Миколайович Красовський, був застрелений у своєму домі в селі Новий Білоус.

За деякими повідомленнями банда ходила зі списком, в я кому були вказані прізвища поміщиків, котрих необхідно вбивати.

Однієї глухої ночі почувся обережний стукіт у вікно. То наша покоївка Настя, яка мешкала неподалік, схвильовано повідомила, що готується напад на панську сім;ю. Тоді вже всі знали – «борці за світле майбутнє», як правило, живими нікого не залишали, не жаліли ні дітей, ні стариків, ні прислугу. Тож зібрались за лічені хвилини, захопивши з собою лише необхідні речі.

Сім;я поселилась у Чернігові, по вулиці Чехова, 5 , у маленькому будинку, який належав родичам. Робітники із садиби таємно допомогли перевезти на підводі у Чернігів деяке майно і особисті речі родини. У маєтку залишився рояль, який вивезти не змогли, він став на довгі роки інвентарною власністю середньої школи, що розмістилася в домі Павла Григоровича у Старому Білоусі з 1923 року по рішенню селянського господарства імені «25 Жовтня» .

Житлові меблі були роздані в користування учительським сім4ям, які поселилися в гостьових кімнатах.

А рятівниця своїх господарів, колишня покоївка Анастасія Масан, довгий час підтримувала дружні стосунки з сім'єю моєї прабабусі – і в пору їхнього перебування у Чернігові, і тоді, коли вже вони проживали у Києві. Збиралися разом з нею, згадували минуле. Поминали тих, що пішли у вічність, цікавились здоров'ям нині живих родичів.

Але моя прабабуся ніколи не питала, що ж сталося з будинком, - надто болючою була ця тема.

Війна забрала багато життів.

У нашому роду пропав без вісті, воюючий у кавалерії Добровольчої армії, і до кінця вірний своєму офіцерському обов;язку, рідний брат Марії Павлівни – Олександр Березовський.

У 1933 році померли від голоду старші Березовські – Павло і Ольга.

Треба зазначити, що Павло Григорович мав, крім військової, ще і музичну освіту. Тож до останнього зберігав свою скрипку. Але за кілька днів до смерті, опухнувши від голоду, віддав її моїй прабабусі з проханням обміняти хоч на які – небудь продукти. Так, коштовний музичний інструмент, якому було тоді більше ста років, обміняли на дві склянки пшона.

Йшли роки…

І ось уже в часи Другої Світової війни 20 липня 1941 року на Ленінградському фронті загинув син Марії Павлівни і Олександра Микитовича – Олег Стефанов. Йому було лише 24…А похоронка прийшли у 1944 році з відміткою « пропав без вісті»..Всі ці роки прабабуся чекала листоношу з вісточкою від сина.

1958 році помер мій прадідусь Олександр Микитович Стефанов. Марія Павлівна, його дружина, дожила аж до 1984 року, дочекавшись мого закінчення школи.

Останні десять років здоров'я не дозволяло їй виходити за межі маленької київської квартири. Вона двічі пережила клінічну смерть – у 91 і 93 роки. Після цього Марія Павлівна дивовижно поверталась до життя у повному розумінні цього слова.Піклувалась, як могла, про близьких. ЇЇ турбота обіймала всіх навколо. Це була особлива й остання представниця того покоління, якого більше нема і ніколи не буде. Адже нині так важко досягнути їхнього високого рівня духовності.

Пригадую, як часто я запитувала прабабусю – що ж стало з її маєтком у Старому Білоусі? Вона на це відповідала : «Все пройшло, все пішло прахом. Залишився лише господарський флігель з конюшнями, перебудований у приміщення школи з використанням будівельного матеріалу, який взято при зносі церкви Святого Духа».

Тоді мені більш за все на світі хотілося поїхати в село Старий Білоус і подивитися хоча б на той флігель і на благословенні землі, які населяли мої предки.

Та, мабуть, всьому свій час.

І ось в кінці вересня 2008 року, випадково опинившись у Чернігові, ми з чоловіком вирішили відвідати місце, де розташовувався родовий маєток. Це була моя перша поїздка на малу історичну батьківщину, хоча в самому Чернігові доводилось бувати ще в дитинстві.

Дощ лив безперестанку, коли ми наблизились до приміщення школи – колишніх конюшень. І раптом за мутною стіною води, ніби марево, чи дивна картина виник старовинний дерев'яний будинок.

Він зберігся, переживши страшні роки громадянської війни, колективізацію, за я кою потяглась розруха і руйнування, фашистську окупацію в роки Великої Вітчизняної, коли німці відступаючи поливали вогнем танкових залпів прекрасні будинки, що траплялись на їхній дорозі.

Наш дім пройшов випробування реконструкцій 70 – 80 років ХХ століття, коли старі споруди, які нібито не мали історичної й художньої цінності для радянської влади, реконструйовувались або безжально нищились за непотрібністю.

Та дім моїх кревних предків таки дочекався мене, представницю аж у сьомому коліні старовинного українського роду Березовських, роду, що сягає корінням великого імені славетного композитора ХУ111 століття Максима Березовського, а може, ще й глибше, у козацькі часи.

Я знайду в собі сили повернути цей дім і його нащадкам, і рідному краю, а з ним - живу й неповторну історію мого народу.

Олена Малишко ( Березовська)

Авторизований переклад з російської

Надії Галковської.

 

 

 

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить